Барви Світу
Я чув, як
сміються діти
На запилених
фотокартках...
Поза межами
рамок вони бачили сонце,
Вони між
сторінок книг
Ховали
пелюстки квіток
Щоб зараз я
міг зрозуміти,
Які барви мав
світ:
Брунатно-охристий,
як старі газети,
З застиглими
мріями, як вицвілі знімки очей.
Я розказую
донці про сонце:
Воно зовсім як
лампа – лиш більше.
А хмари – це
вата, розкидана на ясному тлі.
Я дмухаю, щоб
зобразити вітер,
І намагаюся
пояснити,
Яким є зелений
колір,
Якими є барви
осені.
Я виціджую
бузковий із чорного,
Брунатного та
сірого-сірого...
Я змішую кров,
аби показати,
Що таке
“яскраво”...
А на свято
мені подарували зернятко з абрикоса.
Кажуть, що в
мертвій шкарлупі є життя.
Я ж вірю, що в
ній захований Всесвіт...
Мандруюча Небом
(слова – Мандрівниця, музика – злісний сітх Насіто)
Дівчина Жанна,
мандруюча небом...
Вона ще мала,
і тому це можливо.
Закохана в
волю мрійлива дитина,
Що попри всі
біди ще вірить у диво.
Вона мчить до
сонця, сідлаючи вітер,
Хапаючи його
розхристані пасма.
В польоті
своїм вони з вітром на рівних.
Вона
нездоланна, тому це прекрасно.
Вона розриває
поставлені рамки,
Водою тікає
крізь палці, і знову
Позаду лишає
зчорнівіле місто
І зайві думки
відкидає додолу.
Та що їй чужі
постанови й укази –
Вважає вона,
що життя їй вдалося,
Коли її небо
приймає в обійми
І сонце
сміється у світлім волоссі.
Політ той
стрімкий, незбагненний, невпинний...
Нічого нема –
є лиш вітер і небо.
Отак вона
мчить, і в гонитві за волю
Продовжує світ
і продовжує себе.
(пісня була написана дуже цікаво...Просто
Мандрівниця принесла цей віршик Дитю, а Дитя написала рокову пісню. Однак,
готуючи демо-записи, Дитя попросила Сергія награти свою власну стару мелодію,
на яку ніяк не вдавалося підібрати слів. І ось музика записана, а зверху сходу
(з першого разу – суцільна імпровізація!) тихеньким голоском були наспівані
слова.... Непогано вийшло. Колись зробимо цю пісню!)
Битва
Я натомилась
від постійних битв:
Чуттєвих “Я
люблю”, моральних “Краще”.
А зараз маю
вільну мить – передихну,
Бо виснажена
вщент – я навіть не плачу.
Із мене пила
ніч брунатні соки,
Тремтіли ноги
від бажання бігти.
Впивались
пальці в стіни, рвався подих,
Хотілось
розчинитись, вмерти, зникнуть...
Пр.: А я
розівчилась літати
Я та, що
постійно біжіть...
Мій дім –
арена для турнірів,
На голові
чекає яблуко для стріл.
З очей
стрибали ошалілі звірі,
Розбивши скла
зволожений настил
Пр.: Хоч я
розівчилась літати,
Та я знаю як
утекти.
Я можу вбити
ту маленьку дівчинку,
А другий
поверх стане дахом хмарочоса...
Я можу
розчинитися у темряві
І зникну десь:
хмільна, безкрила, боса...
А я
розівчилась літати,
Я та, що постійно
біжить.
В моєму світі
рву я сонце нігтями,
Обрубки крил,
веселки чорні, дим...
Страх волі
Ти боїшся
волі:
Чорні маги
думками віками
Будували мури
твоєї темниці.
Крихітна
комірчина – навіть вікон немає,
Щоб ти міг на
реальність дивитись.
Ти боїшся
волі:
В руки взяв
замість зброї умовності,
Обладунками
стала банальність.
Ти у клітці
ілюзій знаходишся –
Ти як всі. Ти
як мільярди.
Ти теж боїшся
волі!
Пр.: Ти –
полонений світу,
Та в цьому не
твоя вина.
Навіщо
доводити, що ти є сильніший,
Коли клітка твоя
золота?
Ти боїшся
волі.
Ти боїшся
вирватись, кричати, летіти,
Зубами порвати
оболонки речей,
Щоб під
формами суть розгледіти,
А не
пап’є-маше.
Ти боїшся
волі!
Ти боїшся
знать правду, боїшся мене
В устремлінні
моєму втекти.
Боїшся сонця,
яскравості,
Боїшся просто
іти.
Ти боїшся
волі!
Колискова
Збиваючи
втомлені лапи,
Вдихаючи
спрагло світанок,
Між темних
понурих будинків
Біг звір
потривожених снів.
В підвали
ховалися тіні,
Лякливо
ковтаючи ранок,
Аби там до
ночі не звести
Своїх
тяжко-темних голів.
Тікав звір із
міста, збиваючи шерстю
Останні смішки
ліхтарів.
Настраханий
снами, сліпими очами
Шукав він на
волі шляхів...
У місті, де
сни недитячі дивились,
Гноїлися
голови, кричали думки.
І вдень, і
вночі ненажерливо-чорні,
Вселялись в
людей павуки...
Оплутані
страхом, спотворені поглядом,
З кривавою
піною на білих одежах,
Із реготом
диким, світом натомлені,
Вигнали люди
останнього звіра
З міста свого,
Щоби більше не
бачити снів...
Намальоване життя
Безрукі музи
давно заснули,
І стало тихо –
мов на дні.
Так тихо, що я
навіть чула,
Як помирають
ліхтарі...
Вже пізня ніч.
В руках у мене
Барильце
фарби... і пензель є...
І я рішучими
мазками
Замазую вікно
своє...
Тепер стою в
тісній коробці.
Ще треба зорі
намалювати
На голій
стелі. Щоб при нагоді
Могла я їх
порахувати.
На стінах
намалюю рибин,
Що заблукали
поміж трави...
Під ноги –
споришевий килим,
А з кухні
плистимуть казки.
В моєму світі
крізь моє тіло
Будуть
проходити човни.
І зійде місяць
ніжно-білий,
Щоб нашептати
свої сни.
Пєсьня пра катЯ!
Полная імправізясія,
казьдій разь пайося па другому!