Потяг До

Завтра ви побачите мене в "Ситуації". Але сьогодні я ще їду на потязі. Я люблю потяги - там не заклада вуха при злеті, він не потоне і частина пасажирів, що не вміє плавати, не потягне за собою на дно іншу частину, що вміє, хоча б вдень видно, куди тебе везуть, та й дорога коштує дешевше. В моєму плацкарті ніхто й не думав на мене нависати, як я боялась - усі мирно займалося своїми справами - спалося, складалося, розкладалося, хавалося мажори, гралося в покер, кохалося в смердючих туалетах, розгадувалося кросворди, слалося поцілунки Сашкові, куплялося постільну білизну або не куплялося, або куплялося з криком, бо дорого, пилося чаї, пиво та мінеральну воду, яка ніяк не хотіла встояти на столі скорого потягу - жилося, коротше. Потім настав мій улюблений (сама не знаю, чого) момент, коли у вагоні вмикається світло і вікна перетворюються на тмяні дзеркала. Я подивилась на себе і вирішила, що з такою мармизою нє фіг людей лякати і треба вже у люлю. От знаєте, що я ненавиджу в потязі? Зупинки. Бо тоді тебе вибива з ритму, тої мирної гойдалки, що так заспокоює і допомагає відрубитись від навколишнього світу і заснути врешті-решт. Отак я думала, поки влягалась. Ненавиджу зупинки. Завше тягне вийти, але завше боюсь, що не встигну забігти назад, а там ті перекупки з морозивом та динями, куплю ж обов*язково, як сьогодні не втрималась, а моїй сусідці чогось дешевше продали, чого, прикольні в мене сусіди, прикольний вагончик, так цільно дихає, як ото я, раз-два, раз-два, руку перекласти, так краще, гаманець на місці, раз-два... Та хто ж його вчив так гальмувати, машиніста цього! Душу витрясло разом зі шлунком та нирками! Я розумію, що десята година, але ж хіба він заздалегіть не знає, де зупинка, хай йому! Ладно, перебільшую, більш-менш загальмував, молодий ще, мабуть. Двері чогось не відкриваються, мо, технічна?.. Що це ще за кулька повітряна за вікном? Так, спати. Спа-ти. О, тихо, рація в провідниці заговорила...

- Седьмой, отвечайте...

- Двенадцатый, что случилось, почему стоим?..

- Боря, ты где, отвечай...

- Сбили женщину.

Рація замовкла. Вагон замовк. Навіть тиша замовкла. А за секунду:

- Ужас какой...

- Что, что, где?

- Женщину сбили.

- Кошмар.

- Я так и знала, что что-то случиться, у меня сегодня с утра было такое чувство, когда я из дома выходила...

- Что теперь?..

- ...я ещё два раза ключи забывала, никак выйти не могла... говорю ж - предчувствие, ещё когда в поезд садилась, мысль такая была, что не всё...

- Да, мы теперь тут долго стоять будем...

Що? Що?

- Ужас...

Ні-ні, не те, до того було... Що, повторіть.

- ...предчувствие...

- На сколько мы задержимся?

- Надолго, думаю. Это же нужно скорую, милицию...

Так, мені не почулось, то була наша елементарна людська думка - на скільки звичайна людська смерть зможе затримати мій швидкий потяг, бо мене ж там будуть чекати, завтра ще на роботу, начальник чекає, не встигну на виставу, а тепер мені ще й спатись не буде, бо ця кровяка, як собі уявлю, жахастик нічний просто, а завтра ж рано вставати, складатись, розкладатись, хавати мажори, грати в покер, кохатися в смердючих туалетах, розгадувати кросворди, слати поцілунки Сашкові, купляти постільну білизну або не купляти, або купляти з криком, бо дорого, пити чаї, пиво та мінеральну воду, яка ніяк не хоче встояти на столі скорого потягу, точніше, збирати ті пляшки з-під столу, бо попадають за ніч - жити, коротше. То ж важливо.

Ці наші елементарні людські думки були такими собі мильними пузирями, тільки їх ніби з нафти повидували, вони лопались на моєму обличчі, на простирадлі, одязі, на моїй і не лише на моїй їжі. Спа-ти. Ага, чудово.

- Що сталось?!

- Так же всю душу вместе с печёнкой и почками вытрясти можно! Чем этот машинист думает?

- Тише, у меня ребёнок тут спит...

- Мам...

- Ну вот... тихо, малыш, мама рядом. Я на эту зализныцю в суд подам, это безобразие!

- Правильно! А якщо б хтось з верхньої полички впав?! Я ледве втрималась!!

Рація:

- Седьмой, отвечайте...

- Двенадцатый, что случилось, почему стоим?..

- Вова, ты где, отвечай...

- Швидкий потяг, що до нас йшов, зійшов з рельс, п*ять вагонів перек...

Мовчанка.

- Ужас какой...

- Что, что, где?

- Поезд с рельс сошёл.

- Кошмар какой...

- Я так и знала, что что-то случиться, у меня сегодня с утра было такое чувство, когда я из дома выходила...

- Що тепер?..

- Да, мы теперь тут долго стоять будем...

- ...предчувствие...

- На сколько мы задержимся?

- Надолго, думаю. Это же нужно скорую, милицию, завалы разбирать, если там ещё уцелел кто-то, потому что пять вагонов...

- Ужас...

- Надеюсь, мы скоро поедем...

А повз вікон вагонів потягу пролітали десятки повітряних кульок. Там і моя була, я її випустила з рук, коли та залізна штука з верхньої полички вдарила мене в скроню, не втримала просто, сил не вистачило, вибач, мама, вибачте всі. За всіх. Вибачте.